Антифосфоліпідна панель (антикардіоліпінові α CL IgG/IgM, антифосфодилсерінові α PS IgG/IgM, антифосфодилетаноламінові α PE IgG/IgM, антитіла до 1, 2 ланцюгової ДНК)

Комплексне дослідження лабораторних маркерів антифосфоліпідного синдрому (антинуклеарного фактора, антитіл до кардіоліпіну та бета-2-глікопротеїну), що використовується для діагностики та оцінки прогнозу цього стану.
Антифосфоліпідний синдром (АФС) – це набутий аутоімунний гіперкоагуляційний синдром, що характеризується венозними та/або артеріальними тромбозами та/або ускладненнями вагітності та наявністю антифосфоліпідних антитіл. Антифосфоліпідні антитіла (АФА) – це гетерогенна група аутоантитіл, спрямованих проти білків, пов’язаних із мембранними фосфоліпідами. До групи АФА входять антикардіоліпінові антитіла (АКА); антитіла до бета-2-глікопротеїну; вовчаковий антикоагулянт; антитіла до анексину V; антитіла до фосфатидилсерин-протромбінового комплексу та інші.

Хоча роль АФА у патогенезі АФС остаточно не ясна, передбачається, що є причиною виникнення цього синдрому. Діагностика АФС складна і має комплексний характер. Лабораторні дослідження є невід’ємною частиною діагностичного алгоритму. Щоб уникнути помилок, необхідно розуміти, яка роль лабораторних аналізів у діагностиці АФС і як правильно інтерпретувати їх результати.
Аналіз на АФА використовується як для безпосередньої діагностики АФС, а й у оцінки ризику тромбозу. Очевидно, різні види АФА мають різний тромбогенний потенціал. Крім того, ризик тромбозу залежить також і від поєднання АФА. Так, наявність трьох основних видів АФА (АКА, вовчакового антикоагулянту та антитіл до бета-2-глікопротеїну), так звана потрійна серопозитивність асоційована з більш високим ризиком тромбозу, ніж позитивність тільки по одному з АФА. Для більш точної оцінки ризику тромбозу у пацієнтів із підтвердженим АФС доцільно виключити інші відомі фактори ризику гіперкоагуляції.