Лептин

Лептин отримав назву від грецького слова leptos, що означає “худий, тонкий”. Цей гормон виробляється клітинами жирової тканини і регулює енергетичні, нейроендокринні і метаболічні процеси організму.
Функція лептину здійснюється через його взаємодію з рецепторами ObRs, що знаходяться в головному мозку, а також в деяких периферичних тканинах. Крім того, лептин впливає на мезолімбічну систему, яка формує мотивацію до прийняття їжі і почуття задоволення від їжі, і на нейрони центрів довгастого мозку, також формують відчуття насичення. По суті, лептин є унікальним “датчиком”, координуючим багато нейроендокринних процесів людини відповідно до її енергетичних запасів. У нормі підвищення концентрації лептину відбувається після рясної їжі і супроводжується зниженням апетиту.
Спадковий дефіцит даного гормону виникає через деякі мутацій в його гені, що призводять до укорочення молекули лептину та порушення її структури. При відсутності переважного впливу лептину на апетит люди відчувають постійне відчуття голоду і набирають вагу. Пацієнти з цим рідкісним вродженим дефектом характеризуються вираженим ожирінням, що розвивається вже в дитячому віці, гіпотиреоз, гіпогонадизм і затримкою статевого розвитку. Незважаючи на те що вроджений дефіцит лептину зустрічається рідко (у 5 – 6% страждають ожирінням), його слід враховувати при діагностиці ожиріння, так як застосування екзогенного лептину у таких пацієнтів значно знижує вагу і нормалізує рівень статевих гормонів.
Однак у переважної більшості пацієнтів з ожирінням є надлишок лептину на тлі несприйнятливості до його дії. При цьому відсутній контроль гіпоталамуса і інших структур головного мозку за частотою і кількістю вживання їжі. Пацієнт відчуває голод навіть при наявності адекватних його фізіологічним витрат запасів енергії. Вважається, що несприйнятливість до лептину розвивається в результаті структурних і функціональних дефектів на рівні рецептора ObRb, надлишкової продукції інгібіторів лептину, а також при порушенні транспорту молекули лептину через гематоенцефалічний бар’єр.
Ожиріння – провідний чинник ризику розвитку цукрового діабету. Надлишок жирової тканини провокує посилену продукцію інсуліну і гіперінсулінемію, що, в свою чергу, призводить до зменшення кількості рецепторів інсуліну в периферичних тканинах і інсулінорезистентності. У нормі лептин незалежно від ефекту інсуліну підсилює утилізацію глюкози периферичними тканинами і окислення жирних кислот в печінці, збільшує чутливість периферичних тканин до інсуліну і знижує його секрецію бета-клітинами підшлункової залози. У зв’язку з цим при наявності резистентності до лептину часто розвивається і інсулінорезистентність, порушується утилізація глюкози і зростає ризик розвитку цукрового діабету 2-го типу, тому вимірювання концентрації лептину може бути використано для оцінки ризику розвитку цього захворювання.
Концентрація лептину прямо пропорційна масі жирової тканини і відображає енергетичні запаси організму. Виснаження енергетичних запасів (в результаті голодування, інтенсивних фізичних навантажень) супроводжується зниженням концентрації лептину, що провокує характерні нейроендокринні зміни: зниження рівня тироксину (зниження температури тіла і метаболізму, відчуття холоду, уповільнення реакцій), підвищення рівня гормонів стресу соматотропіну, адреналіну і кортизолу (посилення ліполізу і глюконеогенезу в печінці, гіпертригліцеридемія і гіперглікемія) і зниження рівня статевих гормонів (характерна ознака виснаження – вторинна аменорея і ановуляція, а також остеопороз).
Гіпоталамічна аменорея зустрічається у 3 – 8,5% пацієнток у віці 13 – 44 років. Вона супроводжується пригніченою ритмічної продукцією гонадотропін-рилізинг-гормону (Гн-РГ) гіпоталамуса, що призводить до дефіциту фоллікулостимулюючого (ФСГ) і лютеїнізуючого (ЛГ) гормонів гіпофіза, зниження рівня статевих гормонів і ановуляції. Однією з причин гіпоталамічної аменореї є дефіцит лептину. Застосування екзогенного лептину у таких пацієнток нормалізує синтез ГнРГ, ФСГ, ЛГ і статевих гормонів. Тому вимір рівня лептину може бути використано для виявлення причини вторинної аменореї, а також для визначення тактики лікування жіночого безпліддя.